Білінгвізм, кажете? Європа? Продовжуємо марафон (див. Тиждень, № 1–2, 4/2016), намагаючись розібратися з більшістю непорозумінь і забобонів стосовно взаємодії української та російської мов, що накопичились у вітчизняному дискурсі з обох боків.
Цього разу приводом стала давня репліка глибоко шанованого мною професора Єльського університету, яка днями потрапила мені на очі. Тімоті Снайдер трактує побутову українську двомовність із неприхованим захватом як ознаку поширеної в нас автоматичної чемності, гарних манер.
Може здатися, що сама лише чемність підказує гідний вихід із мовного глухого кута: розмовляймо як кому зручно, керуймося доброзичливістю, розвиваймо емпатію — і буде нам європейське щастя. Утім-то й річ, що це ілюзія тимчасового користування. Наскільки знання багатьох мов цілком нормальне й поширене явище, настільки абсолютний білінгвізм — феномен протиприродний.
Мови конкурують завжди. Це відбувається в соціумі й у голові кожного окремого мовця. Щоразу, коли ви змушені обирати між словами «борщ» і «пєрвоє», вибір стоїть «або/або». Серед живих має залишитися тільки одне. Із двох (або трьох, або чотирьох) варіантів висловлювання своїх думок ви віддасте перевагу тому, який для вас приємніший, природніший, легший, якщо протилежне не зумовлене етикетом чи іншими зовнішніми міркуваннями. Винятки підтверджують правило.
Мирне співіснування різних мов в одному просторі неможливе. Вони взаємодіють, взаємовпливають і невпинно витискають одна одну, і тоді або вроджується щось третє, або аутсайдер буває
відданий на поталу фаховим палеолінгвістам, спеціалістам із викопної мертвечини.
Чекайте, а як же Бельгія з її двома повноправними мовами (насправді трьома, зазвичай забувають іще валлонську)? А як Швейцарія зі своїми чотирма (включно з романшською)? Швейцарія взагалі не є показовим прикладом, це країна з високим ступенем автономії кожного окремого кантону, кожної окремої громади, до того ж мови, які тут зійшлися, мають свої основні ареали поза кордонами держави. А от у Бельгії відчувається постійне тертя між франкомовними та нідерландськомовними, особливо коли фламандці змушені взаємодіяти зі своєю франкомовною столицею, але знову-таки становище дещо полегшується наявністю основних масивів відповідних мовців у Нідерландах та Франції.
Значно більш промовистим є статус, скажімо, валлійської мови в британському Уельсі або, ще яскравіше, ірландської (гельської) власне в Ірландії. Валлійська — не якийсь там діалект, це повноцінна мова зі своєю писемністю й літературою, історія якої налічує 15 століть. На перший погляд із нею все нормально: офіційний статус, діловодство, обов’язкове вивчення у школах до 16 років, викладання в університетах, телеканал, дорожні знаки. Однак, попри всі зусилля останніх років як на місцевому рівні, так і на рівні Сполученого Королівства, кількість валлійськомовних валлійців зменшується щодесять років приблизно на 1%. Нині їх залишилося 20%. Буде менше, без варіантів.
Нещодавно читав нарис одного південноірландського націоналіста (у найкращому розумінні), який вирішив проїхатися своєю країною, послуговуючись виключно рідною мовою, — точнісінько за прикладом покійного Леоніда Плюща, про якого я згадував у попередній колонці. Результат польових досліджень виявився ще гіршим, ніж давали зрозуміти дані останнього перепису. Офіційно ірландською постійно користується приблизно 7% населення, решта — англійською. А практично хіба що одиниці можуть згадати щось зі шкільного курсу, а наполягання на спілкуванні рідною мовою викликає агресію. Шанси зустріти когось реально ірландськомовного є лише в чотирьох-п’яти відносно глухих районах на західному узбережжі, ці анклави так і називаються: «ґелтахти», їхнє населення не перевищує 65 тис. серед 4,6 млн громадян країни. Зауважмо: кого-кого, а ірландців важко запідозрити в браку патріотизму, згадаймо бодай день Св. Патріка, «Шинн фейн» та ІРА. Просто такі закони лінгвістики. Ніяка державна підтримка, ніякі спеціальні заходи чи то національного, чи то навіть загальноєвропейського масштабу (як у випадку з ірландською, котру визнали офіційною в Євросоюзі) не врятують мову-лузера від долі музейного артефакту.
Повторюю, в реальній українській ситуації ніякого повномасштабного білінгвізму не існує. Найкраще поточний стан речей ілюструється спілкуванням суперчемного C3PO, робота-перекладача зі знанням 6 млн галактичних діалектів, зі своїм моторним товаришем R2-D2. Або Гана Соло зі своїм другим пілотом Чубаккою (раптом хтось не зрозумів, про що я, передивіться «Зоряні війни»).
Про те, що ж ховається під зручним міфом білінгвізму, — у наступній колонці.
Джерело: http://tyzhden.ua/Columns/50/158198